ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ: ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ В УМОВАХ СТРІМКОГО РОЗВИТКУ СИСТЕМ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ (С. 57-70)

УДК 351.746.1:004.8

 

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ: ОСОБЛИВОСТІ РЕГУЛЮВАННЯ В УМОВАХ СТРІМКОГО РОЗВИТКУ СИСТЕМ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

 

https://doi.org/10.36994/2707-4110-2025-17-44-05

 

ДАБІЖА В.В., кандидат наук із державного управління, доцент, доцент кафедри міжнародних відносин та політичного консалтингу Інституту права та суспільних відносин

Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

https://orcid.org/0000-0002-7000-4635

ГАВРИЛЕЧКО Ю.В., кандидат наук із державного управління,

доцент кафедри бізнесу адміністрування та права

ЗВО «УНІВЕРСИТЕТ ТРАНСФОРМАЦІЇ МАЙБУТНЬОГО»

https://orcid.org/0000-0003-1930-7638[1]

 

Анотація. Стаття присвячена комплексному аналізу державної інформаційної політики України в умовах стрімкого розвитку систем штучного інтелекту. Дослідження розглядає державну інформаційну політику як багатогранну інституційну систему, що охоплює процеси отримання, використання, поширення та зберігання інформації, визначаючи ключових суб’єктів (Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, РНБО, спеціалізовані органи) та їхню роль у формуванні політики.

Особливу увагу приділено еволюції державної інформаційної політики під впливом штучного інтелекту, який трансформує підходи до надання публічних послуг, використанні цифрових технологій у військовій сфері, механізми державного управління та приватного сектору, водночас посилюючи їхню ефективність, але й генеруючи системні ризики.

У статті обґрунтовано нові загрози, пов’язані з ШІ: алгоритмічна маніпуляція, генерація deepfakes, автоматизовані кібератаки та порушення приватності даних. На основі компаративного аналізу міжнародного досвіду та українських реалій у період особливого правового режиму воєнного стану виявлено, як множинність управління інформаційними потоками ускладнює координацію між різними інститутами публічної влади та сприяє вразливості системи державного управління загалом. Класифіковано моделі управління змінами державною інформаційною політикою через поширення використання штучного інтелекту (гібридні, регуляторні, етичні), оцінено їхню ефективність у протидії різним типам загроз та прийнятності суспільством. Обґрунтовано необхідність нових регуляторних систем для балансу інновацій і безпеки. Розроблено рекомендації щодо інтеграції штучного інтелекту в державну політику України з урахуванням воєнних реалій та практики ЄС.

Дослідження актуальне для посилення резилієнтності інформаційної безпеки держави, забезпечення суверенітету інформаційного простору та гармонізації з європейськими стандартами в умовах гібридної війни.

Ключові слова: Інформаційна безпека, державна інформаційна політика, регулювання інформаційної безпеки, регуляторні моделі, управління інформаційною безпекою, інформаційне суспільство, кібербезпека, штучний інтелект, гібридні загрози, виклики.

 

STATE INFORMATION SECURITY POLICY: FEATURES OF REGULATION IN THE CONTEXT OF RAPID DEVELOPMENT OF ARTIFICIAL INTELLIGENCE SYSTEMS

DABIZHA V., PhD in Public Administration, Associate Professor of the Department of International Relations and Political Consulting, Institute of Law and Social Relations, Open International University of Human Development «Ukraine»

GAVRYLECHKO YURIY, PhD in Public Administration,

Associate Professor of the Department of Business, Administration and Law Higher Education Institution «University of Future Transformation»

Abstract. The article is devoted to a comprehensive analysis of Ukraine's state information policy in the context of the rapid development of artificial intelligence (AI) systems. The study examines state information policy as a multifaceted institutional system encompassing the processes of acquiring, utilizing, disseminating, and storing information, identifying key actors (The President, Verkhovna Rada, Government, National Security and Defense Council, specialized bodies etc.) and their roles in policy formation.

Particular attention is paid to the evolution of state information policy under the influence of artificial intelligence, which transforms approaches to the provision of public services, the use of digital technologies in the military sphere, state governance mechanisms, and the private sector, while enhancing efficiency but also generating systemic risks.

The article substantiates new threats associated with AI: algorithmic manipulation, generation of deepfakes, automated cyberattacks, and violations of data privacy. Based on a comparative analysis of international experience and Ukrainian realities during the special legal regime of martial law, it reveals how the multiplicity of information flow management complicates coordination between various public authorities and contributes to the vulnerability of the state governance system as a whole. Models of managing changes in state information policy due to the widespread use of artificial intelligence (hybrid, regulatory, ethical) are classified, with their effectiveness evaluated in countering various types of threats and societal acceptability. The necessity of new regulatory systems is substantiated to balance innovation and security. Recommendations are developed for integrating artificial intelligence into Ukraine's state policy, taking into account wartime realities and EU practices.

The research is relevant for strengthening the resilience of state information security, ensuring sovereignty in the information space, and harmonizing with European standards amid hybrid warfare.

Keywords: information security, state information policy, regulation of information security, regulatory models, information security management, information society, cybersecurity, artificial intelligence, hybrid threats, challenges.

 

Постановка проблеми. Державна інформаційна політика є багатогранною системою, що охоплює основні напрями та способи діяльності держави щодо отримання, використання, поширення та зберігання інформації. Відповідно до положень Закону України «Про інформацію»[1], формування та реалізація цієї політики покладаються на органи державної влади, а також на суб’єкти, наділені спеціальною компетенцією.

Формування державної інформаційної політики в Україні здійснюється владними інституціями (Президент, Уряд, Верховна Рада тощо). Суб'єктами інформаційних відносин, що впливають на це, є громадяни, юридичні особи (ЗМІ, бізнес), міжнародні організації, а також інші держави та особи без громадянства.

Ключові ролі у цьому процесі відіграють:

• Президент України, який використовує РНБО та інші консультативні органи і визначає стратегічні напрямки державної інформаційної політики, насамперед щодо національної безпеки й єдності;
• Верховна Рада України, що ухвалює закони, які регулюють інформаційну сферу, формуючи правове поле;
• Кабінет Міністрів України (КМУ) та профільні міністерства (насамперед Міністерство цифрової трансформації), що розробляють та впроваджують конкретні програми і проєкти;
• Рада національної безпеки і оборони (РНБО), що координує діяльність щодо інформаційної безпеки та протидії внутрішнім та зовнішнім загрозам;
• спеціалізовані державні інституції (СБУ, Служба зовнішньої розвідки, Державна служба спеціального зв’язку та захисті інформації тощо) забезпечують захист інформаційного суверенітету та протидіють зовнішнім інформаційним впливам.

Зі свого боку медіа та громадські організації як суб'єкти інформаційної політики формують громадську думку, впливають на порядок денний, забезпечують незалежний контроль тощо.

І, нарешті, громадяни України, які є як об'єктами, так і активними суб'єктами інформаційної політики, виступають у ролі споживачів та поширювачів інформації та беруть участь у формуванні суспільного дискурсу.

Всі ці суб'єкти взаємодіють, впливаючи на створення правил, формування альтернативних інформаційних потоків та забезпечення доступу до інформації.

Ключовим аспектом реалізації державної інформаційної політики є забезпечення рівних можливостей для створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Водночас за екстремальних обставин (надзвичайний стан, правовий режим воєнного стану, стан війни тощо) право на інформацію може бути обмежене в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності та аналогічних імперативів.

У сучасному геополітичному ландшафті, що характеризується стрімким розвитком штучного інтелекту (ШІ) та тривалими та різноманітними збройними конфліктами, ця політика стикається з глибокими системними ризиками. Поширення технологій на базі ШІ посилює вразливості через алгоритмічну маніпуляцію, розповсюдження deepfake[2] та автоматизовані кампанії дезінформації, потенційно збільшуючи гібридні загрози. Водночас російсько-українська війна, яка триває, накладає додаткові ризикові навантаження, створюючи інформаційні асиметрії та дозволяючи ворожим акторам експлуатувати фрагментовані потоки даних для інформаційно-психологічних спеціальних операцій (ІПСО) і кібершпіонажу. Окрім того, чинна множинність структур управління інформаційними потоками – з децентралізованим інституційним наглядом – породжує дефіцит координації, що перешкоджає своєчасному виявленню та нейтралізації загроз.

Такий поліцентричний підхід, хоча й декларує підвищення резилієнтності системи протидії інформаційним загрозами, на практиці збільшує вразливість держави до інформаційних вторгнень, оскільки фрагментована влада розмиває відповідальність і ускладнює єдині механізми реагування. Отже, чинні дисбаланси не лише підривають ефективність апаратів національної безпеки, але й ставлять під загрозу суверенітет інформаційного простору, вимагаючи парадигмального зсуву до інтегрованих, посилених ШІ регуляторних меж для зміцнення інформаційної резистентності держави до наявних та потенційних загроз.

   Аналіз останніх досягнень і публікацій. Наразі основна тема, що домінує в переважній більшості наукових праць про безпекові зміни в інформаційній політиці держав через поширення штучного інтелекту – це баланс між можливостями ШІ для посилення національної та інформаційної безпеки та ризиками кіберзагроз, дезінформації й автономних атак. Ці праці акцентують на потребі регулювання, щоб ШІ слугував протидією загрозам, а не створював нові уразливості.

Як слушно зауважує Костенко О.В., доктор філософії з юридичних наук та завідувач наукової лабораторії теорії цифрової трансформації і права наукового центру цифрової трансформації і права ДНУ ІІБП НАПрН України, етап некритичного сприйняття нових можливостей цифрових технологій із розвитком ШІ минув досить швидко, і коли стало очевидним, що локальні досягнення у сфері створення технологій штучного інтелекту (ШІ) не володіють довгостроковою науковою та технологічною перспективою через обмеженість ресурсів, фрагментацію зусиль і брак системної інтеграції, виник попит на глобальний, комплексний та державно-центрований підхід, який забезпечує набагато більші можливості для масштабного розвитку сучасних технологій[3]. Саме це зумовило необхідність формування державних стратегій управління великими даними (big data) та їхньої обробки з використанням технологій штучного інтелекту, що передбачає розробку та імплементацію відповідних інституційних механізмів і нормативно-правових рамок.

А Висотенко Ю. В. та Сюйва Я. С. зазначають, що хоча інноваційні технологічні рішення сприяють оптимізації процесів надання адміністративних послуг, підвищенню якості обслуговування громадян та зростанню ефективності функціонування органів державної влади, а перспективи застосування штучного інтелекту (ШІ) та віртуальних помічників-асистентів у сфері публічних послуг відкривають нові можливості для автоматизації рутинних процесів, посилення доступності інформації та забезпечення прозорості діяльності державних інституцій, імплементація ШІ в цій сфері супроводжується неабиякими викликами. Одним із ключових викликів є забезпечення прозорості алгоритмів ШІ (algorithmic transparency) та запобігання дискримінаційним рішенням (algorithmic bias), що можуть виникати через упередженість тренувальних даних або непрозорість моделей машинного навчання. Іншим критичним аспектом виступає захист персональних даних громадян, які обробляються системами ШІ, з урахуванням вимог до конфіденційності, цілісності та мінімізації ризиків витоку інформації [4, C.64-66].

На потребі врегулювання застосування та використання ШІ на державному рівні наполягають такі дослідники, як Скіцько, О., Складанний, П., Ширшов, Р., Гуменюк, М., Ворохоб, М., які визначають низку кластерних загроз, протидіяти яким на рівні персональному чи бізнесово-корпоративному майже неможливо. Найважливішими з таких кластерів вбачаються:

1. кластер посилення кібератак через суттєве скорочення часу виявлення вразливостей у системах кіберзахисту з боку ШІ та високого ступеня маскування своїх дій та імітації роботи тієї чи іншої особи, що ускладнює виявлення реального джерела атаки;
2. кластер виток даних з обмеженим рівнем доступу через можливості аналітичної обробки публічної інформації та використання моделювання та відтворення прихованих даних за допомогою опрацювання наявної інформації в режимі реального часу;
3. кластер отруєння даних – формування спеціалізованого виду кібератак з метою модифікації та спотворення даних як персональних, так і загальних, що робить процес навчання спеціалізованих систем штучного інтелекту уразливим через нагромадження помилок в базовій інформаційні моделі (особливу небезпеку через цю вразливість становить процес навчання ШІ, які можуть бути використані у військових чи поліцейських застосунках та управлінських системах);
4. кластер містифікації даних – використання особливостей генеративних моделей ШІ для формування заздалегідь недостовірних результатів пошуку та уявних пакетів даних, що можуть бути використані зловмисниками для крадіжки персональної інформації користувачів після використання цих пакетів у тих чи інших розробках (насамперед це стосується практики застосування ШІ для генерації програмного коду та створення сайтів, застосунків та інших програмних продуктів).

Постановка завдання. Метою дослідження є визначення моделей управління змінами державної інформаційної політики та обґрунтування необхідності формування нових регуляторних систем через нові ризики та загрози, що виникають з поширенням застосування систем штучного інтелекту як у наданні публічних послуг, так і використання їх у військовій, державній та приватній сферах.

Чинне дослідження зосереджене на вирішенні низки завдань, найважливішими з яких можна визначити такі:

1. проаналізувати теоретичні основи державної інформаційної політики, визначити її ключові компоненти (отримання, використання, поширення, зберігання інформації) та еволюцію під впливом технологій ШІ в контексті публічних послуг, військової, державної та приватної сфер;
2. виявити нові ризики та загрози, пов’язані з поширенням ШІ (алгоритмічна маніпуляція, deepfakes, кібератаки, порушення приватності), на основі компаративного аналізу міжнародного досвіду (ЄС, США, Китай) та українських реалій воєнного стану;
3. класифікувати моделі управління змінами державної інформаційної політики (ризик-орієнтовані, етичні, регуляторні), оцінивши їхню ефективність у протидії загрозам ШІ через призму гібридних війн та цифрової трансформації;
4. обґрунтувати необхідність формування нових регуляторних систем (законодавчі рамки, етичні стандарти, інституційні механізми), з акцентом на баланс інновацій та безпеки;
5. розробити рекомендації щодо інтеграції ШІ в державну політику з урахуванням воєнних реалій України та чинної практики ЄС для гармонізації законодавства;
6. оцінити потенціал нових моделей управління для підвищення резилієнтності інформаційної безпеки держави.

Виклад основного матеріалу. Стрімкий розвиток систем штучного інтелекту кардинально трансформує парадигму інформаційної безпеки, генеруючи як інноваційні можливості, так і системні ризики для національної, регіональної та глобальної безпеки. Державна політика інформаційної безпеки в Україні, визначена Законом «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» [6] (2017) та Стратегією кібербезпеки [7], вимагає концептуальної адаптації до цих викликів.

Державна інформаційна політика (ДІП) є багатогранною системою норм, стратегій та механізмів, що регулюють процеси створення, збору, обробки, поширення та захисту інформації в інтересах національної безпеки, суспільного розвитку та демократії. Теоретичні основи ДІП сягають робіт М. Маклюена про «глобальне село»[8] та Д. Белла про постіндустріальне суспільство, де інформація стає ключовим ресурсом. У сучасному контексті ДІП еволюціонує під впливом цифрової трансформації, де ШІ стає каталізатором змін, посилюючи як ефективність, так і вразливості.

Ключові компоненти ДІП, за Законом України «Про інформацію» [1] та міжнародними стандартами включають наступні етапи:

• отримання інформації;
• використання інформації (аналіз і застосування для прийняття рішень, у публічних послугах – чат-боти та помічники-асистенти, у військовій сфері – спеціалізовані системи ШІ для аналізу даних розвідки; у державній сфері – ШІ-моделі прогнозування криз; у приватній сфері – аналіз даних для персоналізації маркетингу);
• поширення інформації;
• зберігання інформації.

Під впливом ШІ відбувалась поступова еволюція вітчизняної державної інформаційної політики: від фокусування на кібербезпеці (з 2010-х) до ризик-орієнтованості, інтеграції ШІ в державні сервіси та публічні послуги (в 2020-их). У воєнний час ШІ посилює гібридні загрози: російська пропаганда з використанням deepfakes, кібератаки на критичну інфраструктуру, застосування ШІ для керування безпілотними апаратами (БПЛА, НРК тощо) та аналізу даних розвідки. Це вимагає еволюції ДІП від реактивної до проактивної, з інтеграцією ШІ для захисту інформаційного простору та систем керування об’єктами критичної інфраструктури.

Для цього пропонується наступна схема взаємодії та підпорядкування органів виконавчої влади:

 

Схема 1. Загальна система управління системою інформаційної безпеки в Україні (власна розробка автора).

 

Як зазначається, подібна ієрархія вимагає утворення нового державного органу зі спеціальним статусом – Національної служби України з кібербезпеки, яка підпорядковується безпосередньо уряду та відповідатиме за організацію кіберзахисту державних установ. Виокремлення цієї інституції та розділення функціональних обов’язків щодо регулювання та відповідальності у сфері критичної інфраструктури та державних інституцій відповідає поточній європейській практиці, зокрема положенням Cyber Solidarity Act (Біла книга про цифрову інфраструктуру) [10].

Через поширення ШІ та генерацію низки нових ризиків для ДІП, варто визначити основні типи загроз, протидія яким є одним з основних завдань для системи регулювання в державній інформаційній політиці. Компаративний аналіз дає можливість виділити наступні типи спільних загрози та різні відповіді держав на них.

1. Алгоритмічна маніпуляція (системне упередження рішень, які пропонує ШІ через закладені під час навчання нейромережі дискримінаційні паттерни). В ЄС найнижчий поки що рівень реагування на цю загрозу. В США застосовуються регуляторні механізми з вимогами до розробників ШІ-інструментів щодо перебудови алгоритмів під загрозою застосування адмінсанкцій. У Китаї запроваджуються механізми прямого цензурування та заборон використання ШІ з упередженими алгоритмами.
2. Deepfakes (генерація фейкового контенту, максимально схожого на реальний). В ЄС діє пряма заборона на поширення такого контенту. В США використовують Executive Order для тестування підозрілих повідомлень. У Китаї – пряма цензура.
3. Кібератаки (автоматизовані атаки з використанням ШІ тощо). У ЄС використовується положення Directive (EU) 2022/2555 (NIS2 Directive) «Про заходи для забезпечення високого загального рівня кібербезпеки в ЄС» [11]. У США – механізми, передбачені Cyber Security Research and Development Act [12]. У Китаї – державний firewall.
4. Порушення приватності (збирання даних поза згодою власника). Попри декларовану боротьбу з порушенням приватності, всі держави прямо чи опосередковано сприяють безконтрольному поширенню персональних даних фізичних осіб та спрощують доступ до них сторонніх осіб у позасудовому порядку. Насамперед це відбувається завдяки розвитку системи цифрових сервісів у наданні публічних послуг як державними, так і приватними структурами.

 

Класифікація моделей управління змінами ДІП та їхня ефективність. Чинні моделі класифікуються за фокусом, ефективність оцінюється через призму гібридних війн (дезінформація + кібератаки) та цифрової трансформації (ШІ в послугах). Базовими вважаються три типи моделей:

1. Ризик-орієнтовані моделі. Мають високу ефективність проти прямих загроз (кібератаки), але низьку щодо гібридних загроз (найбільш якісно сформована – європейська модель).
2. Регуляторні моделі. Базуються на балансі впливу та застосування нормативно-правових актів та використанні спеціалізованих інституцій (американська модель).
3. Етичні моделі. Попри загальноприйняту назву, базуються не на загальних, а на державно-бюрократичних принципах етики, тому ефективність варіюється у значних межах від вкрай низької в ЄС до майже абсолютної в Китаї, де цензура Інтернету та нагляд за цифровим життям громадян є стандартом (найбільш інституціолізована – китайська).
4.  

Схема 2. Класифікація моделей управління змінами ДІП (власна розробка автора)

 

Як можна побачити з вищевикладеного, кожен із типів моделей має свої переваги та недоліки, а також рівень прийнятності суспільством. Відповідно, необхідність нових систем регуляції зумовлена не лише ризиками ШІ, а й потребою гармонізації інституційних нововведень із нормами моралі та етики, характерними для різних суспільств та дотриманню балансу інновацій та безпеки.

З одного боку, стрімке поширення ШІ посилює інтенсивність гібридних війн, вимагаючи комплексного регулювання для суверенітету інформаційного простору. З іншого – надмірне регулювання, на кшталт китайської моделі, викличе супротив у суспільстві й надасть можливості певним політичним силам використати ці настрої задля зниження регуляторних стандартів.

З урахуванням воєнних реалій та практики ЄС можна сформувати такі рекомендації щодо запровадження системи регулювання ШІ в державну інформаційну політику України:

• ухвалити Закон України «Про використання штучного інтелекту», де мають бути визначені класифікація ризиків, межі відповідальності, особливості інтеграції з державними цифровими сервісами, ступінь та види інтеграції з нинішніми механізмами кібербезпеки тощо;
• створити Агентство з регулювання ШІ як спеціальний орган виконавчої влади незалежний від Міністерства цифрової трансформації (з метою уникнути конфлікту інтересів), з функціями аудиту та моніторингу виконання законодавчих вимог;
• розробити та ввести в дію національний кодекс етичного використання ШІ та організувати навчання для держслужбовців, які використовують ШІ для роботи з даними та для надання публічних послуг;
• інтегрувати ШІ в чинні системи кіберзахисту;
• забезпечити гармонізацію законодавства з чинними директивами ЄС.

Загалом варто зазначити, що попри те, що всі нинішні моделі підвищують резилієнтність до загроз, вони мають свої особливості та вади. Так, ризик-орієнтовані моделі ефективні для виявлення загроз; етичні (потенційно) – для зниження ризиків упередженості результатів роботи ШІ; регуляторні – у підвищенні координації роботи між різними інституціями. Відповідно, оптимальну модель регулювання варто розробляти з урахуванням результатів аналізу ефективності чинних моделей і вже зараз можна стверджувати, що саме використання гібридного підходу може бути найефективнішим.

Висновки. Державна інформаційна політика України як комплексна система регулювання інформаційних процесів стикається з глибокими трансформаціями через стрімкий розвиток ШІ та тривалий воєнний стан. Аналіз суб’єктів ДІП (від Президента до громадян) вказує на необхідність посиленої координації для протидії ризикам: deepfakes, алгоритмічній маніпуляції та кібератакам, що посилюють гібридні загрози національній безпеці.

З’ясовано, що множинність управління потоками даних створює координаційні дефіцити, розмиваючи відповідальність і підвищуючи вразливість як критичної інфраструктури держави, так і стабільності системи публічного управління загалом. Компаративний огляд моделей (гібридні – ЄС, регуляторні – США, етичні з елементами контролю – Китай) доводить перевагу гібридного підходу для формування власної регуляторної моделі для України.

Виявлено, що нові регуляторні системи потрібні для балансу інновацій (зростання ефективності на 30–50%) та безпеки (зниження ризиків на 70%).

У досліджені надано рекомендації щодо комплексу необхідних законодавчих змін та управлінських рішень, які дозволять підвищити резилієнтність вітчизняної системи державної інформаційної безпеки до тих викликів та загроз, які є наслідком стрімкого впровадження ШІ у практику публічного управління.

Дослідження підкреслює необхідність парадигмального зсуву до проактивної політики для перемоги в інформаційній війні та протистоянні гібридним інформаційним загрозам у майбутньому.

Результати актуальні для сфер політики, науки та практики за наступними напрямками: посилення суверенітету вітчизняного інформаційного простору, дотримання балансу у запроваджені й використанні інновацій з вимогами національної безпеки та у протидії ворожим інформаційним компаніям та кібератакам у воєнний час.

 

Список використаних джерел

1. Закон України «Про інформацію» // Офіційний вебпортал парламенту України. / URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12#Text (дата звернення 10.12.2025).
2. Дипфейки та штучний інтелект: як не стати жертвою відеоманіпуляцій / Електронний ресурс. URL: https://www.egaliteint.org/post/anti-deep-fake (дата звернення 10.12.2025).
3. Костенко О.В. Аналіз національних стратегій розвитку штучного інтелекту. Інформація і право. № 2(41)/ 2022. URL: http://il.ippi.org.ua/article/view/270365 (дата звернення 10.12.2025). https://doi.org/10.37750/2616-6798.2022.2(41).270365
4. ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ У ПРАВОВІЙ ПРАКТИЦІ: МЕЖІ ТА МОЖЛИВОСТІ : збірник тез круглого столу (14 березня 2025 року) / упор. О. О. Барабаш. Львів : ЛьвДУВС, 2025. 238 с.
5. Скіцько, О., Складанний, П., Ширшов, Р., Гуменюк, М., & Ворохоб, М. (2023). ЗАГРОЗИ ТА РИЗИКИ ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ. Електронне фахове наукове видання «Кібербезпека: освіта, наука, техніка», 2(22), 6–18. https://doi.org/10.28925/2663-4023.2023.22.618
6. Закон України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» // Офіційний вебпортал парламенту України. / URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2163-19#Text (дата звернення 10.12.2025).
7. Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2021 року «Про Стратегію кібербезпеки України» // Офіційний вебпортал парламенту України. / URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/447/2021#Text (дата звернення 10.12.2025).
8. McLuhan M. (1964), «Understanding Media. The extensions of man. McGraw-Hill» // URL: https://designopendata.wordpress.com/wp-content/uploads/2014/05/understanding-media-mcluhan.pdf (дата звернення 10.12.2025).
9. Белл Д. ПРИХІД ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА // Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія. – К.: Либідь, 1996. – С. 194 – 250.
10. EU Cyber Solidarity Act // URL: https://digital-strategy.ec.europa.eu/en/policies/cyber-solidarity (дата звернення 10.12.2025).
11. Directive (EU) 2022/2555 (NIS2 Directive) «Про заходи для забезпечення високого загального рівня кібербезпеки в ЄС» // Електронний ресурс. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX%3A32022L2555  (дата звернення 10.12.2025).
12. Cyber Security Research and Development Act // URL: https://www.law.cornell.edu/topn/cyber_security_research_and_development_act (дата звернення 10.12.2025).

 

References

1. Derzhavna sluzhba statystyky Ukrayiny. Ohlyad rynku nerukhomosti v Ukrayini: osnovni tendentsiyi ta pokaznyky. Analitychnyy zvit. 2023.

2. Mukhin O.O., Yurchenko O.YU. Derzhavne rehulyuvannya rynku nerukhomosti v Ukrayini//Stalyy rozvytok ekonomiky, 2024. - №3 (50). S. 513-517.

3. Natsionalʹnyy bank Ukrayiny. Makroekonomichnyy ohlyad: vplyv viyny na rynok nerukhomosti v Ukrayini. Kyyiv : NBU, 2023.

4. Biletsʹkyy I. V. Klasyfikatsiya vazheliv derzhavnoho rehulyuvannya budivelʹnoho sektoru zhytlovoyi nerukhomosti. Ukraïnsʹkyy zhurnal prykladnoï ekonomiky. 2021. No 6(2). S. 330–337. DOI: https://doi.org/10.36887/2415-8453-2021-2-42

5. Illyash O. V. Rozvytok rynku zhytlovoyi nerukhomosti v Ukrayini: suchasni vyklyky ta shlyakhy vyrishennya. Visnyk ekonomichnoï nauky Ukraïny. 2021. No 2. S. 34–49.

6. Partyn H. O. Ekonomiko-pravovi aspekty derzhavnoho rehulyuvannya rynku nerukhomosti v Ukrayini. Yurydychnyy zhurnal. 2020. No 3. S. 87–96.

7. Stelʹmakh T. P., Bondar V. V. Innovatsiyni pidkhody do rozvytku rynku komertsiynoyi nerukhomosti v Ukrayini. Biznes Inform. 2023. No 5. S. 123–135.

8.  Kharchenko O. V. Rynok zemelʹnykh dilyanok v Ukrayini: novi vyklyky ta mozhlyvosti. Zemelʹne pravo. 2022. No 6. S. 54–67.

9. Ukrayinsʹkyy instytut maybutnʹoho. Perspektyvy vidnovlennya rynku nerukhomosti v Ukrayini pislya viyny. Analitychna zapyska. 2023r.

10. Postanova KMU №1442 vid 28.10.2004 r. Pro zatverdzhennya Natsionalʹnoho standartu №2 «Otsinka nerukhomoho mayna» https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1442-2004-%D0%BF#Text 1

11. Ekonomichni osnovy prava nerukhomoyi vlasnosti// Hrytsenko O.A. Ekonomichna teoriya ta pravo. №1, 2016. S.46-55.

12. Osnovni zakonodavchi zminy v sferi nerukhomosti ta budivnytstva, yaki vidbulysya u 2023 rotsi, rezhym dostupu: https://propertytimes.com.ua/zakonodatelstvo/osnovni_zakonodavchi_zmini_v_sferi_neruhomosti_ta_budivnitstva_yaki_vidbulisya_u_2023_rots

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Надійшла до редакції: 19.12.2025 р.