Головна - - Вісник №17 (44), 2025 - НОВИЙ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ТА СУДОВА РЕФОРМА: ДИСБАЛАНСИ ТА ВИКЛИКИ В УПРАВЛІННІ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ (С. 71-85)

НОВИЙ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ТА СУДОВА РЕФОРМА: ДИСБАЛАНСИ ТА ВИКЛИКИ В УПРАВЛІННІ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ (С. 71-85)

УДК 352:349.418:332.2/.7.

НОВИЙ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ТА СУДОВА РЕФОРМА: ДИСБАЛАНСИ ТА ВИКЛИКИ В УПРАВЛІННІ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ

https://doi.org/10.36994/2707-4110-2025-17-44-06

ДАВИДЕНКО В.В., доктор політичних наук, професор,

професор кафедри міжнародних відносин та політичного консалтингу Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

САНДУЛ М.М., аспірант спеціальності 281 Публічне управління та адміністрування, Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", https://orcid.org/0009-0003-9772-3706

СКУТЕЛЬНИК І.В., аспірант спеціальності 281 Публічне управління та адміністрування, Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", https://orcid.org/0009-0003-0873-8974[1]

Анотація. Дослідження присвячено аналізу взаємозв’язку адміністративно-територіальної реформи, судової реформи та земельної реформи в Україні, з акцентом на дисбаланси, спричинені неузгодженістю судової системи з новим адміністративно-територіальним устроєм (укрупнення районів, формування об’єднаних територіальних громад). Обґрунтовано принцип територіальності як конституційну основу судоустрою, його відповідність європейським стандартам (та значення для доступу до правосуддя. Постановка проблеми підкреслює виклики стрімких трансформацій публічного управління, де невідповідність судових округів новим районам породжує правову невизначеність, додаткові витрати громадян, порушення прав на судовий захист та зниження ефективності управління земельними ресурсами (з урахуванням відкриття ринку землі та воєнного стану). Проведений аналіз нормативної бази та наукових позицій доводить, що принцип територіальності вимагає рівномірного покриття адміністративно-територіальних одиниць мережею судів для наближеності правосуддя до населення. Визначено, що відсутність комплексного підходу щодо узгодження інституційних положень різних реформ призводить до виникнення низки взаємопов’язаних ризиків, нівелювання яких є одним із завдань для законодавчої та виконавчої гілок влади. Запропоновано рекомендації для подолання дисбалансів в управління земельними ресурсами, які виникли внаслідок реформ, зокрема адаптація судових округів, цифровізація, підвищення фінансування, створення земельних палат і щорічний аудит узгодженості. Дослідження актуальне для вдосконалення державного управління, забезпечення верховенства права та ефективного захисту прав людини в умовах децентралізації та воєнного стану.

Ключові слова: адміністративно-територіальний поділ, адміністративно-територіальна реформа, судова реформа, судова система, ієрархія судової системи, ефективність управлінських рішень, публічне управління, державне управління земельними ресурсами, децентралізація.

NEW ADMINISTRATIVE-TERRITORIAL DIVISION AND JUDICIAL REFORM: IMBALANCES AND CHALLENGES IN LAND RESOURCE MANAGEMENT

DAVYDENKO VITALII, Doctor of Political Science, Professor,

Professor of the Department of international relations and political consulting, Open International University of Human Development "Ukraine", Kyiv, Ukraine

SANDULndul MYKXAILO, postgraduate student of Science 281 Public Management and Administration, Open International University of Human Development "Ukraine", https://orcid.org/0009-0003-9772-3706

Skutelnik IHOR, postgraduate student of Science 281 Public Management and Administration, Open International University of Human Development, "Ukraine", https://orcid.org/0009-0003-0873-8974

Abstract. The research is devoted to the analysis of the interrelation between the administrative-territorial reform, judicial reform, and land reform in Ukraine, with an emphasis on the imbalances caused by the inconsistency of the judicial system with the new administrative-territorial structure (enlargement of districts, formation of united territorial communities). The principle of territoriality is substantiated as a constitutional basis of the judicial system, its compliance with European standards, and its significance for access to justice. The problem statement highlights the challenges of rapid transformations in public administration, where the mismatch of judicial districts with new districts generates legal uncertainty, additional costs for citizens, violations of the right to judicial protection, and reduced efficiency in managing land resources (taking into account the opening of the land market and the state of war). The conducted analysis of the normative base and scientific positions proves that the principle of territoriality requires uniform coverage of administrative-territorial units by the network of courts to ensure the proximity of justice to the population. It is determined that the lack of a comprehensive approach to coordinating institutional provisions of various reforms leads to a series of interrelated risks, the neutralization of which is one of the tasks for the legislative and executive branches of power. Recommendations are proposed to overcome imbalances in land resource management arising from the reforms, in particular: adaptation of judicial districts, digitization, increased funding, creation of land chambers, and annual audits of consistency. The research is relevant for improving public administration, ensuring the rule of law, and effective protection of human rights in conditions of decentralization and martial law.

Keywords: administrative-territorial division, administrative-territorial reform, judicial reform, judicial system, hierarchy of the judicial system, efficiency of management decisions, public administration, state management of land resources, decentralization.

Постановка проблеми. Стрімке реформування різних систем державного управління в останні десятиліття та їх незалежність у стратегіях та механізмах призвело до низки викликів та появи значної кількості дисбалансів та неврегульованих моментів у взаємодії різних державний інституцій та органів місцевого самоврядування. Особливо складною, на наш погляд, є формування стійких невідповідностей у ієрархіях управлінських структур тим завданням, які вони мають вирішувати в контексті сучасних трансформацій в Україні, де адміністративно-територіальна реформа (АТР) 2014–2020 років та судова реформа (з 2014 року) перетинаються з земельною реформою (з 2020 року).

Створення більше 1400 громад, що відповідно до внесених через АТР змін до Земельного Кодексу стали суб’єктами права спільної власності на земельну ділянку разом із громадянами, юридичними особами та державою викликало необхідність появи більш ґрунтовної та ефективної системи державного управління земельними ресурсами, а така система неможлива поза стабільним функціонуванням як інститутів виконавчої влади, так і інститутів судової влади. Значної ваги набуває тема протистояння викликам та дисбалансом в управління земельними ресурсами через поетапне впровадження земельної реформи.

Реформа ринку землі стартувала у 2020 році після ухвалення Верховною Радою України Закону № 552-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення». Цим законом скасовано мораторій на продаж сільгоспземель, а на першому етапі (2020–2024 роки) право власності на такі землі могли набувати виключно фізичні особи, без участі юридичних осіб.

Проте з 01 січня 2024 року розпочався другий етап реформи щодо відкриття ринку землі, що передбачає залучення юридичних осіб, які зможуть отримати право на володіння землею «в одні руки» площею не більше 10 тис га.

Набуття майнових прав на землю новими суб’єктами, особливо під час воєнного стану, коли через загрози та негаразди, що спричинені військовою агресією проти України з боку Російської Федерації, а також з міркувань національної безпеки – роль судової системи у вирішення складних питань державного управління земельними ресурсами значно зросла. Водночас, реформування судової системи, яке відбувається з 2014 року, має низку власних нерозв’язаних питань, що безпосередньо впливають на оперативність та якість роботи органів судової влади.

Судова реформа в Україні, що триває упродовж останнього десятиліття, спрямована на забезпечення незалежності судової влади, підвищення ефективності судового розгляду та гарантування реального доступу до правосуддя. Одним із ключових її елементів є оптимізація судоустрою, включно з переглядом мережі місцевих судів, визначенням їх територіальної юрисдикції та організаційної структури. У цьому контексті новий адміністративно-територіальний поділ постає не лише як зовнішній фактор впливу на судову систему, але й як потенційна основа для її подальшого вдосконалення.

Разом із тим практика впровадження адміністративно-територіальних змін засвідчила наявність низки проблем, пов’язаних із неузгодженістю між новими межами районів і чинною системою судів. Така ситуація може негативно позначатися на доступності правосуддя, ефективності розподілу судового навантаження, а також на реалізації принципу територіальної визначеності суду. Відсутність комплексного підходу до поєднання адміністративно-територіальної та судової реформ актуалізує потребу в науковому осмисленні цих процесів та виробленні узгоджених механізмів їх реалізації.

Водночас практика впровадження адміністративно-територіальних змін засвідчила наявність низки проблем, пов’язаних із неузгодженістю між новими межами районів і чинною системою судів. Така ситуація може негативно позначатися на доступності правосуддя, ефективності розподілу судового навантаження, а також на реалізації принципу територіальної визначеності суду.

Відсутність комплексного підходу до поєднання адміністративно-територіальної та судової реформ актуалізує потребу в науковому осмисленні цих процесів та виробленні узгоджених механізмів їх реалізації.

Аналіз останніх досягнень і публікацій. Застосування наукових методів у дослідженнях дозволяє створювати моделі, на прикладі яких можна з достатньо високим ступенем вірогідності прогнозувати наслідки запровадження тих чи інших змін в різних системах, зокрема у сфері публічного управління та адміністрування. Впродовж проведення як адміністративно-територіальної реформи, так і реформи системи судової влади й земельної реформи, низка науковців наголошувала на потребі більше уваги приділити розробці адекватних та необхідних механізмів запровадження інновацій та узгодження їх з нормами чинного законодавства. А також на тому факті, що жоден новий механізм не буде створено автоматично, лише внаслідок змін но законодавчих чи нормативно-правових актів. Впровадження нових механізмів потребуватиме формування спеціалізованих інституцій та надання їм відповідних прав та обов’язків.

Як обґрунтовано зазначає О. Баконіна, при визначенні підсудності справ у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві ключовими критеріями є зареєстроване місце проживання або перебування фізичної особи, місцезнаходження юридичної особи, місцезнаходження нерухомого майна, місце заподіяння шкоди чи місце виконання договору тощо [13]. Ухвалення Верховною Радою України Постанови від 17 липня 2020 року № 807-IX «Про утворення та ліквідацію районів» [12] зумовило появу численних проблемних аспектів щодо функціонування судової системи в межах новоутворених районів, зокрема стосовно територіальної підсудності справ. Це пов'язано з тим, що значна частина населених пунктів була включена до інших адміністративних районів порівняно з попереднім поділом, що призводить до ситуацій, за яких на території одного району можуть функціонувати кілька судів або, навпаки, територія, раніше підвідомча одному суду, може бути розподілена між кількома районами. Важливо підкреслити, що зміна адміністративно-територіального устрою не тягне за собою автоматичної трансформації системи судоустрою.

Водночас зазначається, і про це пишуть такі науковці як О. М. Бориславська, А. П. Заєць, О. В. Ільницький, В. С. Куйбіда, Р. А. Майданик тощо, що територіальна громада, як суб’єкт права, виступає юридичною особою публічного права, специфіка правосуб’єктності якої детермінована дуалізмом її компетенцій: з одного боку, реалізацією публічно-владних повноважень як суб’єкта місцевого самоврядування в межах делегованої владної юрисдикції, а з іншого – участю в приватноправових відносинах (цивільно-правових, трудово-правових тощо) на засадах рівності сторін, що зумовлює гібридний характер її правового статусу [14, С.165]. Подібне визначення змушує розглядати появу ще одного суб’єкту у системі управління земельними ресурсами на рівні території, яке не в повному обсязі було враховано під час початку реформування судової системи в Україні.

Постановка завдання. Метою дослідження є належне обґрунтування необхідності узгодження побудови ієрархії судової системи з адміністративно-територіальним устроєм для забезпечення ефективного захисту прав людини та управління земельними ресурсами з врахуванням тих викликів та дисбалансів, спричинених низкою реформ у сфері публічного управління та адміністрування, а також земельною реформою.

Досягнення поставленої мети вимагає вирішення наступних завдань:

Визначити принцип територіальності як конституційну основу судової системи, порівнявши з європейськими стандартами;
Пояснити значення цього принципу для захисту прав людини, акцентуючи на доступності правосуддя;
Описати традиційну структуру судової системи (місцеві, апеляційні, спеціалізовані суди, Верховний Суд) та її узгодження з результатами проведеної адміністративно-територіальної реформи;
Проаналізувати конституційні та законодавчі норми, що регулюють територіальність, підсудність та взаємозв’язки між органами судової влади та одиницями адміністративно-територіального поділу України;
Виявити основні проблеми невідповідності та неузгодженості чинної ієрархії судової системи з адміністративно-територіальним устроєм, що закріплений після реформи та їх наслідки: правова невизначеність, додаткові витрати для громадян, порушення прав на судовий захист, ризик зниження ефективності управління земельними ресурсами;
Надати практичні рекомендації щодо збалансування знайдених невизначеностей та підвищення ефективності управлінських рішень.

Виклад основного матеріалу. В Україні, як і в будь-якій сучасній демократичній державі Європи, однією з основних (конституційних) засад побудови системи судів загальної юрисдикції є принцип територіальності.

Це, насамперед, передбачає, що система судів загальної юрисдикції має певним чином корелювати з адміністративно-територіальним устроєм держави, що є необхідним для ефективного захисту прав і свобод людини та громадянина.

Ключову роль у побудові судової системи України відіграє Конвенція Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., яку Україна ратифікувала у 1997 році. Зокрема, стаття 6 Конвенції гарантує кожній особі «право на справедливий суд», а практика Європейського суду з прав людини розкриває зміст відповідних конвенційних положень.

За роки своєї діяльності ЄСПЛ напрацював системну та послідовну практику щодо тлумачення майже кожного положення Конвенції, що в сукупності сформувало цілісну систему принципів належного захисту фундаментальних прав громадян у суді. Чи не найважливішим серед них є принцип доступу до суду, який передбачає, що особа повинна мати реальну можливість розгляду своєї справи судом, і цьому не повинні перешкоджати надмірні правові чи інші обмеження.

Загалом слід зазначити, що в Україні суди, як правило, утворювалися в адміністративних центрах областей, районів або в районах міст. Таким чином, судова система традиційно будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу держави.

Водночас Конституція України прямо не містить положення про обов’язкову відповідність системи судоустрою адміністративно-територіальному устрою, а лише визначає, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом [1].

Відповідно до положень статті 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», локалізація (місцезнаходження), територіальна юрисдикція (підсудність за територіальним критерієм) та інституційний статус суду детермінуються з урахуванням фундаментальних принципів судоустрою: територіальності (географічної відповідності судових округів адміністративно-територіальному поділу), спеціалізації (функціональної диференціації за категоріями справ) та інстанційності (ієрархічної структури інстанцій для забезпечення права на апеляційне та касаційне оскарження). Легітимними підставами для інституційного утворення, реорганізації або ліквідації судового органу є:

трансформація законодавчо визначеної системи судоустрою;
імператив забезпечення доступності правосуддя (реалізація принципу proximity of justice);
оптимізація бюджетних видатків держави (фіскальна ефективність);
модифікація адміністративно-територіального устрою (реформа районного поділу чи формування об’єднаних територіальних громад) [2].

Таким чином, з наведеного аналізу випливає, що принцип територіальності в судоустрої імпліцитно детермінує інституційну організацію системи судів загальної юрисдикції з кореляцією до структури адміністративно-територіального устрою держави, що обумовлено імперативною необхідністю забезпечення універсальної юрисдикції правосуддя на всій суверенній території України та гарантуванням принципу доступності судового захисту (accessibility of justice) для всього населення як фундаментальної складової права на справедливий судовий розгляд відповідно до конституційних гарантій та міжнародних стандартів [5, с. 14].

Імперативна вимога принципу територіальності в судоустрої полягає в забезпеченні рівномірної та пропорційної дисперсії мережі судових інституцій по всій сукупності адміністративно-територіальних одиниць України, що гарантує універсальну юрисдикцію та територіальну доступність правосуддя. Згідно зі статтею 133 Конституції України (Основного Закону), ієрархічна структура адміністративно-територіального устрою держави включає Автономну Республіку Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища та села, при цьому міста Київ і Севастополь наділені спеціальним конституційно-правовим статусом. Таким чином, конституційні норми встановлюють фундаментальну основу для інституційного формування та функціонування як органів державної влади, так і органів місцевого самоврядування, визначаючи територіальну матрицю їхньої компетенції та юрисдикції [1].

Як уже зазначалося вище, закон прямо вказує на адміністративно-територіальний устрій держави як на одну з підстав утворення чи ліквідації суду. У свою чергу, у статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» відтворено конституційний припис щодо побудови системи судів загальної юрисдикції.

Розглянемо схему системи судоустрою, яка сформована на базі положенб статті 17 зазначеного Закону.

Як чітко випливає із наведеної вище схеми, уся територія України поділена на відповідні судові округи, які охоплюють території однієї або кількох адміністративно-територіальних одиниць. Це необхідно для чіткого розмежування територіальної юрисдикції однорідних судів, оскільки судова система, з урахуванням принципів спеціалізації та інстанційності, побудована таким чином, що між судами різних спеціалізацій і рівнів не може виникати конкуренція.

На цьому наголошують і численні науковці. Так, І. Є. Марочкін, Н. В. Сібільова та В. П. Тихий вважають, що принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу [5, с. 97], що є вирішальним для встановлення територіальної юрисдикції відповідного суду.

Серед науковців також переважає думка, що найбільшого значення принцип територіальності набуває при формуванні мережі місцевих та апеляційних судів, оскільки вона має бути достатньо розгалуженою для забезпечення кожній особі реальної можливості звернення до суду для вирішення справи по суті.

Схема 1. Загальна система ієрархій судоустрою в Україні (власна розробка автора)

Р.О. Куйбіда розглядає територіальність як форму децентралізації нижчих ланок системи судів загальної юрисдикції — місцевих та апеляційних судів. На його думку, кожен такий суд має власну територіальну юрисдикцію (підсудність), тобто поширення компетенції на правовідносини, що виникають на певній території. Основним завданням організації судів за принципом територіальності є забезпечення їхньої наближеності до людей [9, с. 35]. Д. П. Фіолевський зазначає, що принцип територіальності означає створення місцевих судів у кожній адміністративно-територіальній одиниці держави – районі, місті (крім міст районного підпорядкування), районі в місті або на території кількох районів, яким підвідомчі всі справи, що виникають у межах відповідної території [10, с. 36].

Водночас В. С. Стефанюк вказує, що головний сенс принципу територіальності полягає в територіальній наближеності місцевих судів до населення, щоб кожен громадянин міг орієнтуватися в судовій системі та знати, до якого суду слід звертатися для захисту своїх прав. На його думку, чинна система судів, побудована за адміністративно-територіальним поділом, загалом відповідає цим вимогам, оскільки охоплює всі регіони України та забезпечена необхідною інфраструктурою [7, с. 25–26]. З цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати узгоджене співвідношення з адміністративно-територіальним устроєм, у межах якого здійснюється їхня юрисдикція [7, с. 869].

Погоджуючись із наведеними позиціями, слід зазначити, що найбільш вразливими до змін у територіальному поділі є саме місцеві суди. Це зумовлено тим, що їхня мережа є найбільш розгалуженою та складною, а самі місцеві суди вирішують переважну більшість юридичних конфліктів, які виникають на відповідній території. Основною метою адміністративно-територіальних змін, що відбулися, є оптимізація управлінських процесів, підвищення якості та доступності публічних послуг, а також створення ефективної системи місцевого самоврядування.

Водночас трансформація територіальної основи організації влади неминуче зумовлює необхідність адаптації інших державних інститутів, діяльність яких була пов’язана з попереднім адміністративно-територіальним устроєм, зокрема судової системи.

Запровадження нового адміністративно-територіального поділу України в межах реформи 2020 року, спрямованої на децентралізацію публічної влади, формування спроможних територіальних громад і укрупнення районів, істотно вплинуло на функціонування місцевих судів.

Основна проблема полягає в тому, що внаслідок реформи було не лише укрупнено райони, а фактично повністю змінено систему районного поділу держави, тоді як система місцевих судів не зазнала відповідних структурних змін. Це спричинило невідповідність між новим адміністративно-територіальним устроєм і чинною мережею судових органів. На практиці така ситуація призводить до труднощів у визначенні територіальної юрисдикції місцевих судів і меж їхніх судових округів, що породжує правову невизначеність для учасників судового процесу.

Унаслідок такої неузгодженості суб’єкти судового процесу змушені витрачати додаткові часові, фінансові та організаційні ресурси для ініціювання провадження у справі в суді належної територіальної юрисдикції. Зазначені обставини мають негативний вплив на ефективну реалізацію конституційного права кожного на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України, а також на забезпечення права на справедливий і публічний розгляд справи протягом розумного строку незалежним та безстороннім судом, закріпленого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Таким чином, відсутність узгодженості між адміністративно-територіальним устроєм та судовою системою може розглядатися як чинник, що ускладнює ефективну реалізацію права на доступ до правосуддя.

З метою зниження рівня дисбалансів та забезпечення вищого рівня узгодженості варто вдатися до наступний покрокових дій:

Провести адаптацію судових округів шляхом внесення змін до Закону України «Про судоустрій та статус суддів», узгодивши округи з новими районами. Наприклад, можна створити окружних суди замість районних за моделлю, реалізованою у Польщі [11];
Розширити практику застосування системи «Електронний суд» (до 50% проваджень онлайн) для зменшення територіальної залежності;
Підвищити спроможність судів через збільшення їхніх бюджетів до 0,6% ВВП (з фокусом на мобільні суди на прифронтових територіях);
Вирішити питання дефіциту кадрового забезпечення судів;
Створити спеціалізовані земельні палати в окружних судах для швидкого розгляду питань землеустрою та управління земельними ресурсами;
Запровадити щорічний аудит узгодженості. Для цього утворити спіціальну Колегію з представників Міністерства юстиції України, Міністерства розвитку громад та територій України, Вищої ради правосуддя, Державної судової адміністрації України тощо.

Висновки. Реформування системи публічної влади в Україні, зокрема запровадження нового адміністративно-територіального поділу та проведення судової реформи, є важливими етапами трансформації держави на засадах демократії та верховенства права. Зазначені процеси мають системний характер і потребують узгодженості, оскільки безпосередньо впливають на реалізацію та захист прав людини, ефективність державного управління та рівень довіри суспільства до інститутів влади. Принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України, є базовим орієнтиром для проведення будь-яких реформ у правовій державі. Його ключовими елементами є законність, правова визначеність, заборона свавілля, рівність усіх перед законом і судом, а також ефективний доступ до незалежного правосуддя. Дотримання цього принципу є обов’язковим під час проведення будь-якої реформу у сфері публічного управління та адміністрування.

Разом із тим практика впровадження адміністративно-територіальних змін, внаслідок проведеної адміністративно-територіальної реформу, засвідчила наявність низки проблем, пов’язаних із неузгодженістю між новими межами районів і чинною системою судів. Така ситуація може негативно позначатися на доступності правосуддя, ефективності розподілу судового навантаження, а також на реалізації принципу територіальної визначеності суду. Відсутність комплексного підходу до поєднання адміністративно-територіальної та судової реформ актуалізує потребу в науковому осмисленні цих процесів та виробленні узгоджених механізмів їх реалізації.

У зв’язку з цим особливої актуальності набуває дослідження взаємозв’язку нового адміністративно-територіального поділу та судової реформи, аналіз їх впливу на систему судоустрою та доступ до правосуддя, а також визначення перспектив подальшого розвитку судової влади в умовах децентралізації. Саме комплексний науковий підхід до цієї проблематики дозволяє оцінити ефективність уже здійснених реформ і окреслити напрями їх подальшого вдосконалення.

Проведене дослідження дозволило визначити основні типи викликів, дисбалансів та неузгодженостей, які виникли внаслідок проведення адміністративно-територіальної реформі, запровадження реформу судової системи та земельної реформи. Проведений аналіз наукових джерел свідчить про те, що означені проблеми були заздалегідь прогнозовані як такі, що можуть виникнути з виском ступенем вірогідності, ще до початку реформування та на певних етапах реформування. Проте ці наукові розробки не були впроваджені в життя своєчасно.