Головна - - Вісник №2 (29), 2021 - РОЗВИТОК НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ ЗАСАД ЗАЛУЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ЕКОНОМІЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ-ПОЧАТКУ ХХ СТ.

РОЗВИТОК НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ ЗАСАД ЗАЛУЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ЕКОНОМІЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ-ПОЧАТКУ ХХ СТ.

УДК 330.336:347.7:330.1(477) “18” “19”

DOI: 10.36994/2707-4110-2021-2-29-12

Фурман С.С., старший викладач кафедри фінансів та обліку, Університет «Україна»;

Залюбовська С.С., кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри фінансів, банківської справи та страхування, Національна академія статистики, обліку та аудиту;

Зюзько К.В., студентка, Університет «Україна»[1]

Метою статті є аналіз змін торгівельного законодавства Російської імперії в другій половині ХІХ та на початку ХХ ст., що сприяли розвитку іноземного підприємництва та припливу іноземних інвестицій у вітчизняній економіці. Методи дослідження. У дослідженні використовувалися такі методи як системно-логічний, історичного аналізу, метод теоретичного узагальнення, порівняння та синтезу. Результати досліджень. Вітчизняна економіка в ХІХ ст. знаходилась на етапі переходу від аграрного типу відтворення до індустріального. Саме це, а також необхідність наближення вітчизняного законодавства до норм західноєвропейського і диктували необхідність змін в нормативній базі економічної діяльності. Необхідним було реформування системи акціонерного законодавства та системи оподаткування підприємництва. Вітчизняне акціонерне законодавство розвивалося з певним відставанням від вимог розвитку вітчизняного підприємництва. Незважаючи на зміни законодавства, навіть наприкінці XIX ст., іноземний капітал ішов в Росію в недостатньому обсязі. Це пояснювалося юридичною незабезпеченістю прав іноземних компаній і громадян, а також значних обмежень у їхній діяльності. Уряд у той же час прагнув створити таку законодавчу базу для іноземних інвестицій, що не дозволила б іноземному капіталу зайняти провідні позиції в економіці. Державна політика відносно іноземного підприємництва набуває усе більш диференційованого характеру. Врегулювання діяльності іноземних акціонерних компаній визначалося практикою сепаратного акціонерного законодавства. Закони передбачали ряд обмежень, що вимагають особливих урядових дозволів, пов'язаних з володінням іноземними товариствами нерухомістю, випуском облігаційного капіталу, пред'явницьких акцій, участю в адміністрації іноземних громадян, а також територіальних. Юридичне регулювання підприємництва здійснювалося за декількома напрямками, що збігалися з галузевою структурою підприємництва. Зміни законодавства, спрямовані на врегулювання підприємницької діяльності, були несистемними ї не завжди сприяли економічному розвитку. Часом вони були непродуманими і викликали небажані наслідки. Проблемою стали відсутність системи у змінах законодавства, які часто відбувалися «навздогін», та його недостатня ефективність. Безсистемність і відставання законодавства від змін економіки значною мірою гальмувало розвиток не тільки іноземного, а й вітчизняного підприємництва.

Ключові слова: вітчизняна економіка, іноземні інвестиції, підприємництво, законодавство.

DEVELOPMENT OF NORMATIVE AND LEGAL PRINCIPLES FOR ATTRACTING FOREIGN INVESTMENTS IN THE DOMESTIC ECONOMY OF THE SECOND HALF OF THE XIX-EARLY XX CENTURY

Furman S., senior lecturer at the Department of Finance and Accounting, Ukraine University;

Zalyubovska S., PhD in Economics, Associate Professor of Finance, Banking and Insurance National Academy of Statistics, Accounting and Auditing;

Zyuzko K.V., master's student, University "Ukraine"

The aim of the article is to analyze the changes in the trade legislation of the Russian Empire in the second half of the XIX and early XX centuries, which contributed to the development of foreign entrepreneurship and the inflow of foreign investment in the domestic economy. Research methods. The study used such methods as system-logical, historical analysis, the method of theoretical generalization, comparison and synthesis. Research results. Domestic economy in the XIX century. was at the stage of transition from the agrarian type of reproduction to the industrial one. This, as well as the need to approximate domestic legislation to Western European norms and dictated the need for changes in the regulatory framework of economic activity. It was necessary to reform the system of shareholder legislation and the system of business taxation. Domestic joint-stock legislation developed with a certain lag behind the requirements for the development of domestic entrepreneurship. Despite changes in legislation, even at the end of the XIX century, foreign capital went to Russia in insufficient quantities. This was due to the legal insecurity of the rights of foreign companies and citizens, as well as significant restrictions on their activities. At the same time, the government sought to create a legal framework for foreign investment that would not allow foreign capital to take a leading position in the economy. State policy on foreign entrepreneurship is becoming increasingly differentiated. The regulation of foreign joint-stock companies was determined by the practice of separate joint-stock legislation. The laws provided for a number of restrictions requiring special government permits related to the ownership of real estate by foreign companies, the issuance of bond capital, bearer shares, participation in the administration of foreign nationals, as well as territorial ones. Legal regulation of entrepreneurship was carried out in several areas, coinciding with the sectoral structure of entrepreneurship.

Key words: domestic economy, foreign investments, entrepreneurship, legislation

Вступ. Іноземні інвестиції є одним з факторів розвитку економіки, і їх залучення вимагає формування сприятливого підприємницького середовища, одним з елементів якого є відповідні нормативно-правові засади. Оптимальне правове середовище є важливою передумовою економічного розвитку і його відсутність може істотно затримати цей процес. Останнім часом в економіці України спостерігається значний відтік іноземних інвестицій, що певною мірою можна пов’язати з негативними тенденціями в світовій економіці та з недостатньо сприятливим інвестиційним середовищем в Україні. Дослідження історичного досвіду створення умов залучення іноземного капіталу дозволить визначити як позитивні, так і негативні його наслідки та використати в сучасних умовах.

Вихідні передумови. Теоретичну основу дослідження становлять праці відомих дослідників правових та економічних проблем дореволюційного періоду Г. Шершеневича, В. Удінцева, С. Пахмана, А. Камінки та ін. На сучасному етапі проблеми становлення вітчизняного підприємництва другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст. та його детермінант стала основою для наукових досліджень, як юристів, так і економістів та істориків, таких як Т. Лазанська, О. Кудласевич, О. Буткевич та ін[1,6,7,8.9,14,15]. Розглядалися як загальні проблеми становлення торгівельного законодавства, так і окремі його частини, вплив законодавства на загальноекономічний розвиток. Однак, питання необхідності змін законодавства з метою створення сприятливих умов залучення іноземних інвестицій практично не розкрите.

Основна частина. Вітчизняна економіка в ХІХ ст. знаходилась на етапі переходу від аграрного типу відтворення до індустріального. Саме це, а також необхідність наближення вітчизняного законодавства до норм західноєвропейського і диктували необхідність змін в нормативній базі економічної діяльності, які б підтримали її подальший розвиток.

Держава, як інститут, що регулює діяльність інших інститутів, визначає межі їх діяльності. Під правовими умовами підприємницької діяльності загалом розуміється сукупність юридичних норм, що визначають принципи функціонування підприємства та статус підприємця (суспільний і професійний). У вітчизняній юридичній термінології середини ХІХ – початку ХХ ст. дане поняття отримало назву «торгівельного права».

Необхідно зауважити, що під торгівлею та торгівельними діями у вітчизняному законодавстві ХІХ ст. розумілася вся підприємницька діяльність; таким чином юридичне визначення торгівлі не збігалося з економічним розумінням цієї діяльності як посередництва між виробниками та споживачами економічних благ.

У вітчизняному законодавстві ХІХ – початку ХХ ст. сформованої системи торгівельного (в розумінні підприємницького) права не склалося. І тому недосконалість законодавства компенсувалася використанням норм інших частин права або неписаними законами та правилами. Так, відповідно до Статуту торговельного, права та обов'язки, що виникають із угод і відносин, властивих торгівлі, визначаються законами торгівлі. У випадку ж недосконалості цих законів застосовуються закони цивільні та прийняті в торгівлі звичаї [13,965].

У Російській імперії комерційне законодавство як сукупність юридичних норм, що регулюють торгівельно - промислову діяльність, з'явилося наприкінці XVIII ст. Під час кодифікації російського законодавства в 1830-х рр. і підготовці систематичного Зведення законів було виділено «Зведення установ і статутів торгівельних», де механічно були об'єднані всі, що діяли до того часу, законоположення про торгівлю. І, хоча протягом наступних десятиліть не раз мали місце спроби переглянути комерційне право, ця робота з різних причин так і не була доведена до кінця. Не була проведена модернізація торговельного законодавства і при перевиданні систематичного Зведення в 1857 р. Відбулося лише перейменування «Зведення установ і статутів торговельних» на «Статут торговельний» з незмінним змістом законоположень. У результаті саме він в середині XIX ст. став основним регулятором вітчизняної підприємницької діяльності.

Однак на той час головною метою вітчизняних законодавців було не впорядкування приватних комерційних відносин, а встановлення над ними адміністративного нагляду. Держава залишала за собою право втручатися в торговельну діяльність приватних осіб. Такого роду доповнення до закону 1857 р. Зробили його дуже громіздким і, окрім того, він мав часті повтори. На думку більшості дореволюційних юристів, з погляду міжнародного права він носив переважно поліційно - фіскальний характер і не мав нічого спільного з торговельними укладеннями країн Західної Європи[5,6,15].

Крім Статуту торговельного правове положення підприємницької діяльності визначалося наступними законоположеннями: Зведення законів цивільних; Статут про промисловість, Статут кредитний; Загальний статут російських залізниць; Статут про прямі податки; Статут судочинства торговельного та ін. Таким чином, окремі закони, що стосуються торгівельно - промислової діяльності, були розкидані у всіх частинах загального Зведення законів. Таке їх розташування робило досить незручним пошук та використання, а також не дозволяло скласти загальне уявлення про цю частину законодавства.

Торгівельно-промислова діяльність була традиційним видом вітчизняного підприємництва і у VІІІ, і у ХІХ ст., але тільки у перші пореформені роки в загальному вигляді визначається зміст норм, що регулювали торгово-промислову діяльність.

В 1863 — 1865 рр. приймаються нові торгівельний і промисловий статути загального характеру («Положення 1863—1865 р.»), що зафіксували нові основні «правила гри» у сфері приватного підприємництва. В них, зокрема, було записане право кожного, без різниці у званні, стані, статі, віці вільно займатися за власним вибором торгівельною та промисловою діяльністю у всіх її видах; свобода пересування (особливо це мало значення для бурхливого розвитку селянського підприємництва в містах); щоб одержати дозвіл на створення промислового або торгівельного підприємства, необхідно було звернутися в місцевий адміністративний або становий орган (купецьку управу) тощо. Однак ці статути вирізняє ще синкретичний (нерозчленований) підхід до індивідуальних підприємств у тому розумінні, що вони ще не розділялися за характером занять та величиною. Але вже наприкінці XIX ст. така «офіційна» типологія була розроблена самим законодавцем - у зв'язку зі складанням табелі й шкали сплати державного промислового податку, - яка в значній мірі відобразила раніше сформовану ситуацію (тобто характерну для середини століття й післяреформеного часу).

Серед підприємств, зазначених в податковій табелі як торгівельні, були не тільки ті, що вели товарні операції, але й комунальні підприємства та інші, що не займалися торгівлею в її сучасному розумінні - точніше, торгівля була включена до складу більше широкого поняття, спорідненого тому, що сучасні економісти визначають як «третинний сектор економіки» - торгівля, сфера послуг, банківський сектор тощо.

Важливі зміни відбулися в другій половині ХІХ ст. і в галузі акціонерного законодавства. На початку ХІХ ст. правове регулювання в сфері вітчизняного акціонерного законодавства ненабагато відрізнялося від концесійної системи заснування, що існувала в країнах Західної Європи, проте його норми були застарілими і гальмували впровадження сучасних на той час форм підприємництва. Прийняте ще в 1836 р. «Положення про компанії на акціях» пред'являло ряд вимог до статутів акціонерних товариств, незалежно від того, були акціонери російськими чи іноземними підданими. Положення вводило дозвільну (концесійну) систему створення акціонерних товариств. Це стало загальною практикою аж до початку XX століття. Тому і діяльність кожного іноземного товариства регламентувалася спеціальною урядовою постановою. Для початку операцій був потрібен дозвіл Ради міністрів, затверджений імператором. З 1888 р. під дозвільну систему реєстрації не підпадали лише ті іноземні компанії, діяльність яких обмежувалася торгівлею імпортними товарами, а також судноплавні компанії, що перевозили пасажирів і вантажі між вітчизняними і закордонними портами[13]. Це, власне, не сприяло утворенню іноземних акціонерних компаній у виробничій сфері, що було б більш актуальним для вітчизняної економіки.

Протягом другої половини ХІХ ст. робилися спроби вдосконалити вітчизняне акціонерне законодавство, зокрема в 1871-1873 рр., коли розроблявся проект нового акціонерного закону. Однак, від закону 1836р. так і не вдалося відійти. Хоча, в 1901 р. були внесені зміни щодо загальних зборів акціонерних компаній, а також спрощувалося управління ними. Чергові спроби зміни акціонерного законодавства відбувалися у 1905, 1910 та 1911 рр., але успіху вони не мали. В цей же час приймаються Торговий статут (1903 p.), Зведення цивільних законів (1910 p.), Статут промисловості (1913 p.), Кредитний статут (1914 p.), Статут залізниць та ін. Всі ці документи увійшли в загальне Зведення законів, яке потім поповнювалося новими нормативними актами, зокрема Зведеним статутом акціонерного товариства[13].

Отже, вітчизняне акціонерне законодавство розвивалося з певним відставанням від вимог розвитку вітчизняного підприємництва. Це відмічав і відомий економіст Л. Петражицький, виступаючи з серією статей про майбутню реформу акціонерного законодавства в «Русском экономическом обозрении»: «Замість того, щоб завчасно потурбуватися про оздоровлення акціонерної справи і законодавства, за реформи бралися лише тоді, коли криза вже спалахнула, і закони, створювані під впливом кризи, отримували характер однобокого та поспішного заходу, який лише гальмував здоровий розвиток акціонерної справи і в той же час не запобігав появі звичайних недоліків та зловживань у майбутньому» [10,11].

Необхідним було і реформування системи оподаткування підприємництва. В дореформений період основою системи оподаткування підприємців були збір за свідоцтва на право торговельної або промислової діяльності та збір за квитки на право утримання крамниць і промислових закладів (понад 3-х, на які видавалися безкоштовні квитки). Також існував збір за свідоцтва на право утримання дрібних торговельних і промислових закладів, що належать селянам і міщанам, а також свідоцтва приказчиків. Найістотнішим недоліком даної системи оподаткування було те, що його основний тягар лягав на дрібних підприємців, а це в значній мірі ускладнювало розвиток промисловості та торгівлі на ранній стадії.

Тенденції до змін податкового законодавства виявилися лише у 80-і рр. XIX ст. Була скасована система відкупів, при якій більша частина непрямих податків ішла не в скарбницю, а в кишені відкупників. В 1860 р. був прийнятий закон, за яким відкупна система з 1 січня 1863 р. повсюдно відмінялася й замінялася акцизною системою: продаж вина оголошувався вільним, але обкладалася особливим акцизним збором, що стягується створеними для цього державними акцизними установами Однак ці заходи, що безсумнівно сприяли розвитку післяреформеної економіки, не міняли загальної станової спрямованості фінансової політики уряду.

Лише на початку ХХ ст. в правлячих колах Російської імперії остаточно перемогла ідея необхідності переходу до прогресивно-прибуткового оподаткування і 6 квітня 1916 р. був прийнятий закон «Про введення прогресивно-прибуткового податку», який повинен був набути чинності з 1 січня 1917 р. На іноземні компанії поширювалися всі податкові норми, що стосувалися прав іноземних громадян у Російській імперії [11].

Незважаючи на зміни законодавства, навіть наприкінці XIX ст., іноземний капітал ішов в Росію в недостатньому обсязі. Це пояснювалося юридичною незабезпеченістю прав іноземних компаній і громадян і значних обмежень у їхній діяльності, а також валютними коливаннями курсу паперового рубля з тенденцією до знецінювання[7].

Держава намагалася створити сприятливі умови для функціонування іноземного капіталу в Росії. Однак, уряд у той же час прагнув створити таку законодавчу базу для іноземних інвестицій, що не дозволила би іноземному капіталу зайняти провідні позиції в економіці. В останній третині XIX ст. державна політика відносно іноземного підприємництва набуває усе більш диференційованого характеру. Так, у базових галузях промисловості, що недостатнього розвинулися в попередній період і гостро потребували обігового капіталу, іноземним інвесторам надавалися привілеї.

Підприємства іноземних підприємців у XIX – на початку XX ст. діяли насамперед у формі акціонерних товариств відповідно до прийнятого в 1836 році «Положення про компанії на акціях». Стимулом до активізації інвестиційної діяльності іноземного капіталу стали часткові зміни вже існуючого законодавства.

Переважними сферами застосування іноземного капіталу стали сфера обігу, залізничне будівництво і банки. Іноземні підприємці вивозили сировину й продукти, ввозили машини, устаткування, побутову техніку й інші товари народного споживання. Уряд стримано ставився до переваги закордонних фірм в області зовнішньої торгівлі. Це було пов'язане із її загальною слабкістю в цей період: у російському експорті переважали сировина та напівфабрикати. Лише з 1890-х років почалося вкладення іноземних капіталів (у тому числі банківських) у сфери промислового виробництва і міського транспорту. Потрібно відзначити, що російський уряд тримав іноземні промислові підприємства під твердим контролем і навіть робив енергійні спроби передавати їх у руки російських підданих.

В 1892 році у вітчизняному законодавстві вперше створюється прецедент щодо обмеження прав іноземців, що прийняли російське підданство. Це стосувалося права купівлі-продажу землі, яке в Російській імперії, згідно ст. 830 «Закону про стани», поширювалося і на іноземних підданих [12.97]. Однак існували територіальні виключення із загального правила: у прикордонних регіонах та нових приєднаних територіях вільна купівля-продаж землі заборонялася. Указ 14 березня 1887 року урізав права іноземців у придбанні землі в сільській місцевості в деяких українських губерніях - Бессарабській, Волинській, Київській та Подільській. Щоправда, іноземці не втрачали права на покупку землі для промислових цілей.

Законодавство врегульовувало не тільки діяльність іноземних торгівельних та промислових підприємств, а й установ кредитної та грошової сфери. Уперше докладні умови діяльності для іноземних страхових компаній були вироблені в 1871 році, а для торгово-промислових фірм – у 1886 році. В 1887 р. став стягуватися податок із прибутку зі всіх кредитних установ і іноземних компаній. Оподатковуваною базою був чистий прибуток, «отриманий по операціях, здійснених у Росії»[11, 469]

Протягом 90-х рр. відбувалося формування прецедентів і фактичного врегулювання діяльності іноземних акціонерних компаній практикою сепаратного акціонерного законодавства, підсумками якого стали “Правила про дозвіл іноземним акціонерним підприємствам провадити операції в Росії й про надання їм права судового захисту в судах імперії” 1898 р. [2] (що мали чинність закону) та «Правила про зміну й доповнення діючих постанов про акціонерні компанії»(затверджені 21 грудня 1901р. [3]

Іноземні акціонерні компанії могли провадити операції в Росії з особливого дозволу вищої влади, на прохання відповідних міністерств через Комітет міністрів або Державну раду. Статути затверджених товариств публікувалися у Зборах узаконень і розпоряджень уряду. Товариства, що діяли на іноземних статутах, повинні були пройти попередню реєстрацію в Російських консульствах тих країн, де компанії засновувалися. На консульствах лежала місія негласного збирання інформації про іноземних засновників і акціонерів з погляду оцінки фінансового потенціалу підприємства, що організується, про котирування їхніх акцій на біржах.

Статути, що практикувалися, передбачали ряд обмежень, що вимагають особливих урядових дозволів, пов'язаних з володінням іноземними товариствами нерухомістю, випуском облігаційного капіталу, пред'явницьких акцій, участю в адміністрації іноземних громадян, а також територіальних. Лише положення Тимчасового уряду від 10 березня 1917 р. скасувало всі діючі в законах постанови щодо іноземних підданих.

Практика сепаратного законодавства, на яке була зроблена ставка в урегулюванні умов діяльності іноземного підприємництва, привела до виключення, в більшості випадків, найнезручніших для іноземних товариств умов.

Однак, створення вітчизняних акціонерних товариств за участю іноземних капіталів, а також відкриття дій у Російській імперії іноземних компаній зустрічали значні ускладнення у виді існування безлічі обмежувальних узаконень як щодо володіння землею іноземцями, так і відносно права займатися зазначеним особам різними промислами (гірничим, нафтовим, золотовидобувним тощо).

Іноземні компанії не допускалися до дій у місцевості, де іноземцям заборонене придбання нерухомості, навіть за умови сприяння іноземним капіталом розвитку там тієї або іншої галузі промисловості; допущені ж до операцій в інші, крім зазначених, місця іноземні компанії мали певні обмеження своїх дій, як щодо придбання нерухомості, так і щодо складу адміністрації на місцях (російське підданство, християнське віросповідання).

Вітчизняне підприємницьке законодавство порівняно з західним мало цілий ряд недоліків. Так, Т.Оуэн в праці „The Corporation under Russian Law, 1800—1917. A Study in tsarists economic Policy” вказує на те, що для західноєвропейської промислової цивілізації характерним стало правове забезпечення життєдіяльності акціонерних і промислових корпорацій у міру їхнього розвитку, тоді як в Росіq ситуація складалася по-іншому: акціонерне законодавство усе більше й більше відставало від потреб економічного розвитку країни[17,2].

Cтримуючим чинником для появи в широких масштабах нових акціонерних товариств в Росії, на думку Оуена, стало те, що уряд не перейшов від дозвільної системи організації акціонерних товариств до явочної, оскільки за таких умов існувала постійна можливість довільного втручання [17, 129-130]. З приводу російського аграрного законодавства він зауважує, що воно виглядало архаїчним і вкрай відсталим у порівнянні із законодавством інших промислових держав. Принципові розходження в сфері законодавства із країнами Західної Європи стали вже очевидними до кінця 60-х і в 70-е рр. XIX ст.[17,55-56].

Дослідження законодавчої бази Російської імперії дозволили зробити висновок, що юридичне регулювання підприємництва здійснювалося за декількома напрямками, що збігалися з галузевою структурою підприємництва: торговельне, кредитно-банківське, страхове й так далі. Головними джерелами діючого економічного законодавства в Російській імперії були Загальний статут російських залізниць (1885 рік), Статут торговельний (1887 рік), Статут судочинства торговельного, Статут вексельний (1862, 1902 роки), Статут про промисловість (1892 рік), Статут гірничий (1893 рік), Зведення законів цивільних, Статут про прямі податки, Статут кредитний.

Найважливіший принцип, на який спиралося торгівельно-промислове законодавство Росії - правоздатність на визнані законом види промислових занять всіх категорій підданих Російської імперії, а також іноземців. Гірничий і Торговельний статути, Статут про промисловість мали окремі статті, що регламентували діяльність іноземних підданих у відповідних галузях економіки. Спеціальний розділ про права іноземців був і в Законі про стани. Інші ж правові акти не виділяли їх в окрему юридичну категорію.

Навіть на початку ХХ ст. вітчизняне законодавство не в повній мірі відповідало потребам практики підприємництва: залишалась діючою застаріла концесійна система засновництва; залишився, по суті, без змін закон 1836 р., незважаючи на спроби реформувати законодавство і наполегливі пропозиції підприємців перейти до реєстраційної системи. І надалі будь-які спроби змінити сформований порядок (робота комісії під головуванням П.П.Цитовича в 1891-1898 р. і рада під головуванням С.І. Тимашева в 1911-1912 р. ) кінчалися провалом [6, 137-150, 161-171]. Таким чином, уряд виявився нездатним сприйняти властивий корпораціям динамізм і послабити правові норми відносно акціонерних товариств, незважаючи на постійні заклики до реформ з боку лідерів буржуазії та відомих економістів. [с. 215]. На думку дослідників, тенденція в урядових колах в сторону лібералізації правових норм відносно акціонерних товариств у період війни запізнилася принаймні років на сорок [с. 187].

Таким чином, зміни законодавства, спрямовані на врегулювання підприємницької діяльності, були несистемними ї не завжди сприяли економічному розвитку (обмеження прав підприємців, обмеження іноземців у правах власності тощо). Часто зміни законодавства були запізнілими (наприклад, в сфері аграрних відносин, кредиту, страхування). Часом вони були непродуманими і викликали небажані наслідки. Хоча в цілому законодавство сприяло розвитку підприємництва, однак воно включало ряд обмежень, які протидіяли цьому: обмеження на діяльність і на володіння землею іноземців, євреїв, поляків; заборона на монополістичні об'єднання; дріб'язкова опіка і регламентація діяльності акціонерних компаній; завищення нижньої межі основного капіталу і номінальної вартості акцій.

Можна стверджувати, що відсутність системи у змінах законодавства, які часто відбувалися «навздогін», та його недостатня ефективність пояснюється відсутністю стратегічних ідей розвитку країни - ідея економічного розвитку шляхом індустріалізації підпорядковувалась ідеї зовнішньо- та внутрішньополітичної стабілізації зі збереженням існуючої соціальної системи. Законодавчі зміни були відображенням інтересів далеко не всіх прошарків суспільства, що не могло не привести до виникнення соціальних проблем. Про відсталість вітчизняного законодавства свідчить наявність спеціальних умов для іноземних підприємців, оскільки за умов розвинутої ринкової економіки законодавство повинно створити однаково сприятливі умови для капіталів будь-якого походження.

Висновки. Щодо створення правових засад діяльності іноземного капіталу, то необхідно зазначити, що їх розвиток здійснювався за такими напрямками: удосконалення російського законодавства в сфері іноземного інвестування, встановлення міжнародних угод щодо заохочення й взаємного захисту капіталовкладень. Законодавчими актами встановлювалися основні гарантії прав іноземних інвесторів на інвестиції та одержувані від них доходи й прибуток; захист прав і інтересів їхньої діяльності (з деякими обмеженнями). Іноземні інвестори отримували певні пільги.

Одним з важливих недоліків законодавства була відсутність системи стимулювання потоків інвестицій в галузі з низькою швидкістю обороту капіталу, які носять стратегічний характер, але є менш привабливими як для іноземного, так і для національного капіталу. Недостатня ефективність законодавства пов‘язана також з відсутністю організаційних структур, що регулювали б діяльність іноземних капіталів у вітчизняній економіці.

Оцінюючи ситуацію в цілому, можна констатувати, що внаслідок недосконалості законодавства розвиток іноземного підприємництва та приплив іноземних капіталів в економіку Росії залишався на недостатньому рівні. Вітчизняне законодавство змінювалося, однак недостатньо швидко та адекватно змінам в економіці. Основною метою вдосконалення законодавства було врегулювання підприємницької діяльності для вирішення завдань модернізації економіки. З цією метою зміни законодавчих норм були спрямовані на врегулювання відносин власності, розширення свободи підприємницької діяльності, вдосконалення оподаткування підприємців, формування умов для підприємницької діяльності і, одночасно, встановлення певних обмежень як для іноземних, так і для вітчизняних підприємців.

Безсистемність і відставання законодавства від змін економіки значною мірою гальмувало розвиток не тільки іноземного, а й вітчизняного підприємництва.

Список використаних джерел

1. Буткевич О. Історія розвитку правового регулювання торговельної діяльності на українських земля // Підприємство. Економіка і право. – 2010. – No 2. – С. 18–21.

2. Вестник финансов, промышленности и торговли, указатель правительственных распоряжений по Министерству финансов. 1898. №24. с.663-678.СУЗ, 1917. №69. Ст.388].

3. Вестник финансов, промышленности и торговли, указатель правительственных распоряжений по Министерству финансов 1905, № 45/46.

4. Витчевский В. Торговая, таможенная и промышленная политика России со времен Петра Великого до наших дней. Пер. с нем./ В.Витчевский. - С-Пт., 1909. - 362с.

5. Гензель П. Промысловое обложение в России: Опыт критического исследования / П. Гензель. - СПб. : тип. В. Киршбаума, 1900. - [6], 82 с.

6. Каминка А. И. Основы предпринимательского права/ А.Каминка – Пг.: Издательство «Труд», 1917. – 127 с.

7. Кудласевич О. М. Основні віхи історії вітчизняного підприємництва: ретроспективний аналіз // Формування ринкових відносин в Україні/О.Кудласевич – 2011. – No 3. – С. 100 –104.

8. Лазанська Т. І. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торгово-промислової статистики) / Т. І. Л